Останній день ОМКФ: Фільми переглянуті, нагороди присуджені

У суботу, останній день фестивалю, кіноман відчуває себе набагато більш розслаблено, ніж протягом тижня - всі конкурсні фільми переглянуто, журі приймає рішення, команда підраховує глядацькі голоси, можна видихнути. Останній день встиг подарувати два кіноперегляди: це стрічки "Коли падають дерева" Марисі Нікітюк і документальна "Дельта" Олександра Течинського, яка вже встигла отримати свій перший приз від журі FIPRESSI.

На повнометражний дебют Нікитюк я йшла з побоюванням - вона дуже любить грати з потойбічними, містичними темами, мене ж від усього цього клонить в сон.

Кадр з фільму "Коли падають дерева"

Сюжет, якщо переказувати в трьох реченнях, виходить донезмоги сміхотворний: підліток Лариса закохана в місцевого бандита Шрама і благає його забрати її в місто. Проте хлопець їде без неї, Ларисі доводиться вийти заміж за нелюба Ромку, а Шрам гине в черговій перестрілці. Кінець. Як цей сценарій міг перемогти на пітчингу Одеського кінофестивалю ще в 2014 році, не знаю. А той факт, що фільм був представлений на Берлінале цього року і номінувався на цілу низку нагород, викликав легке здивування. Дві улюблені заїжджені теми - страждання простої дівчини і бажання вирватися на свободу - в цьому фільмі виглядають жахливо банально і нудно. Додайте до цього ще містичну тему і улюблений символізм Нікитюк - отримаєте те, що зараз називають "українським поетичним кіно". Дякую, не треба. Єдиний (і величезний) плюс цього фільму - актриса Соня Халаімова, яка зіграла 4-річну сестру Лариси Віту. Янголоподібна дитина зі світлим волоссям і заливистим сміхом своєю приголомшливою безпосередністю "витягнула" майже весь фільм.

Зовсім інші емоції подарувала "Дельта", документальний фільм про життя і роботу людей, які живуть в дельті Дунаю. Та людина, яка назвала Вилкове "українською Венецією", напевно, була або великим жартівником, або великим дурнем.

Кадр з фільму "Дельта"

Приголомшливо красиво знята картина показує щоденну важку роботу по заготівлі очерету і додає ледве помітні деталі: м'яті гривні в руках, які потрібні для купівлі самогону, лисиця, яка спіймалася в капкан, розмова з дитиною про те, що "не потрібно нічого боятися, все одно всі помремо". Особливо вражає пошуковий процес на човні по каналах (троє мужиків з ехолотом шукають косяки риби, ну що тут такого). Але наше уявлення швидко руйнується флегматичністю, з якої ці троє шукають потопельника, а зовсім не рибу. Стрічка повністю підпорядкована стихії води, і чимось нагадала мені "Живу ватру" Остапа Костюка, який став відкриттям 2015 року.

Поки в "Родині" і Фестивальному палаці продовжували показувати фільми, я вже була на церемонії закриття ОМКФ-2018. Зізнатися, я починаю радіти тим, хто йде по червоній доріжці, - жінки у вечірніх сукнях, чоловіки майже всі в костюмах і при краватках-метеликах. Нарешті, дожили до цього моменту. Правда, 90% з тих, хто крокував по червоному полотну, жодного фільму за всі дні не подивилися...

Церемонію, на щастя, не сильно затягнули - обійшлося без півгодинного читання вголос всіх спонсорів і партнерів, і майже одразу перейшли до справи. Для початку оголосили кращий європейський документальний фільм - "Домашні ігри" Аліси Коваленко. Далі настав час національної програми. Спеціальними дипломами журі відзначило короткометражки "Про Марка Львовича Тюльпанова" і "Зв'язок", а кращою стала стрічка "В радості, і тільки в радості". У повному метрі кращу акторську роботу взяла Анастасія Пустовіт за роль у фільмі "Коли падають дерева" (ось тут я жахнулася), кращим режисером стала улюблениця багатьох Тоня Ноябрьова, а найкращим фільмом в національному конкурсі стала "Дельта". Що ж, заслужено.

Як виявилося, міжнародна програма приготувала багато сюрпризів і змусила похвилюватися. Спеціальним дипломом журі відзначило румунський фільм "Поророка", краща ж акторська робота дісталася Віктору Полстену за роль трансгендера-балерини у фільмі "Дівчина". Власне, за нього і вболівала. А ось далі мої брови поповзли вгору від подиву - кращим режисером став Бабіс Макрідіс за фільм "Жалість", цей же фільм став кращим на думку журі. Відверто кажучи, я не розумію, коли ці дві близькі по суті нагороди дають одному фільму. Але головною інтригою став Гран-Прі IX Одеського міжнародного кінофестивалю - і ним виявився фільм "Кришталь", знятий білоруською режисеркою Дарією Жук. Мабуть, "знайомі" радянські штампи і патерни зіграли свою роль, і глядачі поставили "п'ятірки" по суті свому дитинству в напівголодні і похмурі 1990-ті.

Вже пізно вночі приходиш додому, вішаєш на стійку вже майже рідний бейдж PRESS, відзначаєш 36 переглянутих фільмів (із запланованих 37) і починаєш трохи сумувати. До наступного року, який стане ювілейним, десятим, для Одеського міжнародного кінофестивалю.