Якими були одеситки в епоху соцреалізму: Зворушливі історії того часу (ФОТО) 

Наші бабусі колись були молоді. Вони бігали на танці і закохувалися, отримували квіти і компліменти, гортали журнали мод і позували перед старими фотоапаратами у своїх найкрасивіших нарядах. На сторінках проекту "Моя молода бабуся" онуки розповідають про своїх родичок, що жили у різні часи. Нещодавно у віртуальному музеї з'явилася нова "зала", де представлені одеситики з епохи соцреалізму. Depo.Одеса зазирнув до музею, щоб розповісти таємнички молодих панянок тих часів.

Білі жакетики змінила на ватники та тілогрійки

Євгенія Сапуна народилася у 1902 році. До заміжжя була балериною. Після того, як вийшла заміж за прапорщика царської армії, змінила своє польське прізвище Качинська на грецьке Сапуна. Все її життя заповнила родина - чоловік, а незабаром і дві доньки. Вона могла дозволити собі хатню робітницю, займаючись витонченим рукоділлям, - Євгенія вишивала серветки.

Судячи зі збережених фотографій, одеситка дуже любила вбиратися. Якось пошила однакові білі жакетики собі і дівчаткам – так кажуть, що вся Дерибасівська оберталася, коли вони гуляли.

Родина чоловіка жила в Ізмаїлі. Молодші сестри і брат поїхали вчитися в Бухарест та там і залишилися. Тоді це був вирок – мати родичів за кордоном. Чоловіка Євгенії забрали у 1941-му, за кілька днів до війни. Довідка про смерть, за спогадами родичів, була датована липнем 1942 року, а вирок по 58 статті винесено у вересні того ж року.

З початку війни Сапуну з дочками поселили спочатку в загальному бараку для біженців, потім – у ванній кімнаті у знайомих, пізніше дали кімнату в комуні. Вона влаштувалася робітницею на завод, а вечорами ходила вбирати до знайомих. Білі жакетики надовго змінилися ватниками та тілогрійками.

Незабаром дочки виросли, і Євгенія змогла подарувати старшій до закінчення інституту її першій золотий годинник. "Звичайно, він давно не працює, і цифри стерлися, і вушко зламалося, а мама його досі зберігає", - зізнається онука. Вона пам'ятає бабусю вже хворою, хоча та приходила няньчити її виключно в намисті. "І навіть поховали бабусю в оливкових туфельках, на підборах", - згадує одеситка.

"Фабрикантка та капіталістка"

Валентина Андрейко (народилася в 1907 році) перебралася до Одеси з братом і сестрою після смерті батьків, які займалися розливом фруктових соків у Харківській області. Під час колективізації Андрейко була оголошена "донькою капіталіста". В Одесі вона вийшла заміж та виростила двох дітей, грала в народному театрі.

Родина Валентини пережила окупацію, коли вони жили на Першій Заставі. За спогадами родичів, вони ховалися від бомбардування у погребі і таємно слухали зведення з фронтів по радіоприймачу. Жінка щодня їздила на трамваї, який ходив до лінії фронту, копати окопи.

Після війни Валентина викладала в молодших класах, потім в групі продовженого дня - в родині досі збереглася картонна коробка, наповнена листівками від учнів. "Бабуся любила розводити квіти, добре пекла пасхальну випічку, пироги. Любила варити варення: в саду на цеглі в старовинному мідному тазу", - згадує її онучка Лідія Геращенко.

Звичка палити сильно пошкодила вокалу

Марія Болбас народилася у 1902 році у центрі Одеси, на Ланжеронівській. Її життя змінилося після революції, оскільки її батьком, який працював у Маразлі, стала цікавитися радянська влада. Сім'я вимушено переїхала до Слобідки, і Марія так і не закінчила гімназію, але отриманих знань їй вистачило, щоб поступити на курси медсестер, а по їх закінченню - у медичний. Однак університет вона не змогла закінчити через старшу сестру, дружину білого офіцера.

Пізніше Болбас влаштувалася на роботу у психіатричну лікарню на Слобідці, де і працювала до 1972 року. "Пам'ятаю, як вона іноді брала мене з собою на роботу (відділення було "буйним"), пам'ятаю старого-художника, який писав дивовижні картини, пам'ятаю, як хворі раділи бабусі, а вона пригощала їх принесеними з дому пиріжками і цукерками", - згадує про свою родичку Наталія Рябова.

За її словами, жінка навіть на старості років не забувала підфарбуватися та була схожа на актрис німого кіно. "Так, ще у неї був прекрасний низький голос, навіть співала арію Леля зі "Снігуроньки". Але придбана після перебування у Сигуранці (звідки її, скинувшись, викуповувала вся сім'я) звичка палити сильно пошкодила вокалу", – зізнається Наталя.

Людина "нової формації"

Лідія Гаврилова народилася у 1909 році. Наприкінці 1920-х років зголосилася, як комсомолка, ліквідувати неписьменність. Найнебезпечнішою ділянкою у той час була одеська міська в'язниця, де утримувалися кримінальники. Молода дівчина, якій не було і 20 років, погодилася "нести світло знань" в установі.

Пізніше вона працювала у міській бібліотеці та у дитячому садку, грала у волейбол, співала та була учасницею спортивних змагань. Її чоловіка, офіцера Червоної Армії, від репресій врятувала тільки Фінська війна.

Лідія Гаврилова рано залишилась удовою з двома маленькими дітьми та виростила онуків. "Вона подарувала мені щасливе дитинство в Одеській обсерваторії, де пропрацювала багато років", - згадує її онучка Зоя Шинчук. За її словами, бабуся завжди сміялася. "І у всіх цих страшних історіях про голод, втрати дітей та близьких не було ненависті, злоби та пошуку винних", - згадує одеситка.

Одеська пуританка

Віра Іванова – одеситка у третьому поколінні. Мама у неї була німкеня, а тато – поляк, тому вона змінила прізвище на Іванова. Жінка пережила кілька періодів голоду, революцію, дві війни, похоронку на чоловіка.

"Мені запам'яталася її пуританська строгість, - згадує її онук Дмитро Пляцун. - Вона виховувала мене, читала книги. Бабуся була велика кулінарка, до мене завжди приходили друзі, та вона їх пригощала. Багато хто згадує, що до того, як мені виповнився рік, кожен місяць з дня мого народження відзначали особливим тортом".

Руки, затягнуті у тонкі пальчатки

Єлизавета Нелень народилася в Одесі у 1905 році. Її батько тримав знамениту тоді бубличну на Гаванній. Вона вчилася у гімназії на Дворянській, брала уроки гри на фортепіано та французької мови. Висока, з гордою поставою, вона до глибокої старості грала та говорила французькою.

Після більшовицького перевороту, що був у 1917 році, її родина все втратила. Пізніше Єлизавета вийшла заміж за інженера з проектного інституту та ніколи не працювала. "Я добре пам'ятаю, як бабуся грала на піаніно: її музика була якоюсь ніжною, з легким відтінком смутку, і мені дуже хотілося плакати, - згадує її онук Владислав Челомбітько. - А ще я пам'ятаю бабусині руки, завжди перед прогулянкою затягнуті у тонкі пальчатки, від яких пахло чимось дуже знайомим та приємним".

Любов і танці

Віра Стоянова народилася в Одесі у 1910 році. Вона любила танцювати, і зі своїм майбутнім чоловіком, Олександром, відвідувала танцклас на Слобідці у кінотеатрі ім. Старостіна. Залишилася сімейна легенда про те, що її чоловік танцював у кордебалеті Оперного театру. Тільки коли у подружжя вже було дві доньки, вони офіційно оформили свої стосунки, і Віра стала носити прізвище Масленикова. Пізніше, напередодні Другої світової, у родини народилася третя дівчинка.

Потім вони поїхали на заробітки у Магадан. "У 1950-х в будинку у бабусі Віри і дідуся Шурика було затишно, тепло, було багато книг. Обидва вони дуже багато читали", - згадує ті часи онука Ольга Декіна.

Для тих, хто хоче розповісти про свою бабусю

У віртуальному музеї вже є декілька розділів, проте у подальшому його будуть розширювати. Тому кожен, хто має світлини своїх бабусь у молоді роки, милувалися їх красою та блиском в очах, може взяти участь у поповнені експозиції музею. Для цього потрібно, насамперед, захотіти поділитися своєю історією, підібрати відповідні фотографії: портрети, сімейні сценки, якісь речі бабусь, які супроводжували їх у молодості (улюблена чашка, капелюшок, сумочка) і відправити на адресу museumbabushka@gmail.com. Хранитель віртуального музею - старший науковий співробітник Наталія Гриднєва - розмістить історію одеських бабусь (есе і фотографії) у відповідному розділі.

Фото на головній: Лідія Гаврилова з подругами