Щоденник ОМКФ: День, який перетворив пристрасть на зраду

Першою конкурсною картиною стала "Королева сердець", шведсько-данська копродукція. Анна – успішна адвокатка, яка у свої 40 є ще і співвласницею юридичної фірми. Сфера її діяльності – проблемні підлітки та насилля над ними. Щаслива дружина, мати дівчаток-двійнят, власниця красивого будинку, що стоїть поруч з озером та лісом. Ідеальна скандинавська картинка. На перший погляд. Погостювати до них приїздить син чоловіка від першого шлюбу, Густав, хлопчик з бекграундом, так би мовити (відсутність батьківської любові та проблеми із законом). Намагаючись налагодити стосунки з пасинком, головна героїня в якийсь момент переходить межу – між Анною та Густавом виникає пристрасть, яка дуже скоро стане трагедією не тільки для них. 

Кадр з фільму "Королева сердець" / Фото: ОМКФ

Спочатку намагаєшся зрозуміти природу цього зв’язку – діти є, улюблена робота є, з чоловіком нормальні стабільні стосунки, за що ж у цьому персонажі можна зачепитись? Але швидко розумієш, що хлопчик, – то лише дзеркало, білий аркуш паперу. А білий колір, як відомо, відбиває світло. Коли момент викриття забороненої пристрасті підходить впритул, дії Анни змінюють свій вектор на 180 градусів, змушуючи передивитися ставлення глядачв до цієї жінки. Людина, яка в суді захищає інтереси неповнолітніх жертв насилля, сама стає на позицію жертви і звинувачує в усьому хлопця. Але загнавши себе у кут, Анна зубами і нігтями віртуозно з нього видирається, впевнено йдучи по головах, точно як Червона королева із казки про Алісу, яку вона щовечора читає донькам. Так від кого ж, , виникає питання, все життя захищала морально травмованих підлітків жінка? Не інакше, як від себе.

Другий конкурсний фільм "Монос" не зміг втримати глядачів до кінця, тож ми більше сподівалися на гучну прем’єру Альмодовара "Біль та слава". В акторському складі зазначаються Антоніо Бандерас (улюбленець режисера) та Пенелопа Крус. Головний герой картини – режисер, популярність та слава якого залишилися позаду. Він самотньо живе у квартирі, яка більш нагадує музей, страждає від болю у спині, ковтає знеболювальне та снодійне жменями та час від часу вживає героїн, на який його підсадив один з акторів, що працював із ним колись. Саме той вік, коли можна вже обертатися та дивитися назад довгим поглядом. Його дитинство, взаємини з матір’ю (яку на екрані втілила Пенелопа Крус – і на це можна дивитись вічно), перші гомоеротичні емоції, становлення як митця, стосунки з жінками і чоловіками – все це складається у яскраву мозаїку. З перших кадрів стає зрозумілим, що кіно, напевне, автобіографічне, достатньо подивитися на те, як виглядає Бандерас (те ж саме сиве волосся, яке постійнно стирчить дибки). У картині фанати Альмодовара знайдуть і добре впізнавану гру з кольорами, і міцний зв’язок із жінками (особливо з матерями), і маніпулювання згадками про минуле. Добре замаскувавши межу між собою реальним і своїм двійником на екрані, режисер створює мало не екскурсію-галереєю своїх робіт та підкреслює "лікувальну" роль кіно у своєму житті. І хоча з роками Альмадовор став трошки спокійнішим і не таким "надмірним" на екрані, його "Біль та слава" – це ностальгування. 

Кадр з фільму "Біль та слава" /  Фото: ОМКФ

Після іспанських пристрастей глядачі мали змогу подивитися переможця цьогорічного Берлінського кінофестивалю, франко-ізраїльську картину "Синоніми", яку особисто представив режисер Надав Лапід. Молодик Йоав прибуває до Парижа та зупиняється у величезній холодній квартирі без меблів. Поки приймає теплий душ, аби зігрітися, хтось краде всі його речі. Пара молодих сусідів витягує його з ванни, переносить до себе у квартиру та реанімує. Йоав – ізраільтянин, який прибув до Парижу не як турист. Він єврей, але твердо вирішив відмовитися від своєї мови, своєї релігії та змінити національність. Намагаючись назавжди забути іврит, Йоав тепер говорить виключно французькою та всім представляється місцевим. Його рятівники, Еміль та Кароліна, забезпечують грошима та одягом, поки той намагається знайти хоч якусь роботу у багатомільйонному мегаполісі. Як герой усі дві години екранного часу носить, майже не знімаючи, піжонське гірчичне пальто з чужого плеча, так і глядач ці дві години почуває себе трохи ніяково від дивного єврея та його спроб натягнути на себе чужу ідентичність. Тут плечовий шов не на місці, на спині зморшки, і взагалі так ніхто не вдягається з місцевих… Проблема ХХІ століття – глобалізація, ліквідація меж, намагання зробити з себе когось іншого, позбавитись власної "шкіри" та заміни свою ідентичність іншою. Фільм іноді навіть дратує, та чи не це найвища його заслуга – викликати такі емоції та почуття, природу яких ти не в змозі збагнути.

Кадр з фільму "Синонім" / Фото: ОМКФ