Чорт над входом, радянський гімн в алтарі: Де знайти німецький храм при покинутій радянській авіабазі

Минуло вже майже 80 років, як етнічні німці, що жили колись в Україні, покинули наші землі. Ті, хто не евакуювався на історичну батьківщину разом із солдатами Вермахту, що відступали перед радянськими військами, були репресовані, кому пощастило відбутися "легким переляком" – розпорошилися і остаточно асимілювалися серед місцевого населення. Колишні німецькі поселення давно перейменовані, кладовища забуті або знищені, будинки мають нових господарів, культові споруди переобладнанні на склади, спортзали або ж розібрані на будматеріали. 

Селище міського типу Лиманське – чималий населений пункт, центр місцевої ОТГ, на заході Одеської області. Витягнулося воно вздовж східного берега Кучурганського лиману, на іншому березі – невизнане Придністров'я.

За радянських часів тут було військове містечко при авіаційній частині, потрапити до якої вважалося чималою вдачею. Про цю частину історії нині нагадує хіба МіГ-23 на кінцевій зупинці маршруток, назви двох мікрорайонів – Фінське та Військове містечка – та колишній військовий аеродром, котрий з 2008-го на папері має гордий статус "міжнародного аеропорту", а в реальності – кілька "кукурудзників" на бетонці. Саме на цьому аеродромі в липня 1992-го під наглядом російських генералів Семенова та Лебедя підписувалась угода про припинення вогню між Молодовою та ПМР.

А от давніша історія у селища барвистіша. Власне, колись воно було не Лиманським, а носило иншу назву: Зельц або ж Зельци (ймовірно, на спомин про австрійський Зальцбург) з прилеглим з півдня поселенням Кандель (Рибальське). На північ же пролягали инші колонії зі знайомими іменами – Баден (нині Очеретівка), Страсбург (Кучурган), Ельзас (Щербанка), Мангейм (Кам'янка)…

Початково колонія Зельци, заселена, як і навколишні, вихідцями з Ельзасу, була землеробською. Але на початку ХХ століття стала відома і як локальний центр деревообробки.

Селище було велелюдним – понад 2500 жителів, позаяк в сусідньому Канделі ще більше – понад 2700 людей. Нині від колишнього багатств лишилися старі німецькі будинки під сторічною черепицею та з чималими погребами у дворах: німці на спекотних одеських землях активно розвивали виноробство, тож потребували відповідних льохів. А ще – пара стара цвинтарів та досі величні руїни двох храмів.

Обидві культтові споруди – чималі і масштабами сильно відрізняються від невеликих селищних храмів Західної та Центральної України. В інтернет-матеріалах про Лиманське можна знайти твердження, що в один тамтешній храм – польський костел, а другий – лютеранська кірха, але це не так. Обидва собори – німецькі і римо-католицькі.

Собор у Канделі (схоже, саме його деякі автори вважають лютеранською кірхою) – Пресвятої Трійці. Побудований у 1892 році з вапняку, за радянських часів там було зерносховище – вочевидь, для цього був прорізаний в'їзд в алтарній частині споруди, а до головного входу замість парадних сходів насипаний заїзд. Нині храм, що пережив потужну пожежу лежить у руїнах: дах обвалився, але колони встояли, зберігши деинде декоративне оздоблення. Входи до нього заварені металевими решітками. Деякі приміщення начебто використовуються як вугільнйи склад місцевого інтернату. Який теж розмістився в старовинній будівлі – є припущення, що за німців в ній могла бути школа.

Між руїнами та інтернатом – меморіал радянським та пам'ятний знак білогвардійським воїна-захисникам. Всі вони "сражались за батьківщину". Спочатку білі – з червоними, потім червоні – з німцями, що в німецькій колонії має свою іронію. Всі віддали життя за "отєчество".

Неподалік – вище вулицею, що колись називалася кірхен Гассен – можна знайти залишки німецького цвинтаря. Нині про нього нагадують тільки каміння та розчищений майданчик – могил як таких, плит чи пам'ятників не збереглося.

Але відоме Лиманське передусім руїнами Собору Успіння Пресвятої Діви Марії (Богородиці) в колишньому Зельці. Він вражав сучасників, але й нині його руїни надзвичайно мальовничі і є принадою для туристів.

Неоренесансна будівля зведена у 1901 році (і потім ще кілька років "доводилася", зокрема і щодо інтер'єрів) і вражає своїми розмірами. Цей тринефний величезний храм називають найбільшим католицьким храмом Півдня України. Вочевидь, саме його деякі автори вважають "польським костелом", адже колись в ньому були дві вежі заввишки 58 метрів.

На відміну від храмув Канделі, собор у Зельці побудований з цегли, хоча починався зводитися, судячи з усього, також з вапняку. Можливо, це посприяло його збереженості – він досі має склепіння, хоч і посічене проваллями, та й стіни на вигляд досить надійні.

З приходом радянської влади – точніше, після того, як вона поборола місцеві повстання проти колективізації, зокрема і колоністів – в храмі облаштували будинок культури. Вочевидь, з тих часів в алтарній частині з'явився знущальний напис "Славься отечество наше свободноє!" – рядок з радянського гімну. З потилежного боку, над входом, є залишки иншого гасла – "жить і жить!..". Нині його початок зішкрябаний, а ще з десяток років тому воно було повним: "…черт возьми, как хочется жить и жить!.."

Після війни і втечі німців будівлю закинули і вже не відновлювали. Так і стоїть вона пусткою посеред села. Поряд – ще один спомин про колишні часи: будинок причта.

За незалежної України в розвалинах пару разів знімали кіно, зокрема деякі сцени з відомого телесеріалу "Ліквідація". І на цьому – все. Хіба туристи приїдуть подивитися. Хоча від останніх місцеві не завжди у захваті, бо, кажуть, деякі приїжджі розмальовують та загижують руїни. І хоча років десять тому спливали повідомлення, що споруду можуть реставрувати, далі чуток справа не пішла. Та й німців, які б підтримували відновлений храм копійчиною, на тутешніх землях більше нема. А туристу доїхати до Зельца-Лиманського – той ще атракціон з 2 годинами в розпеченій маршрутці на побитих південних дорогах.