Щоденник ОМКФ: Кохання двох чоловіків та "Сувенір" з зірками

Depo.Одеса вже тиждень відслідковує події на Одеському кінофестивалі, кількість переглянутих нами стрічок пішла на десятки, емоції нашаровуються і змішуються, а тіло і голова вже, здається, звикли до шаленого ритму. Ми продовжуємо дивитись фільми на Одеському кінофестивалі.

Четвер почали весело, гучно і музично – у рамках міжнародного конкурсу показували грузино-шведську стрічку "А потім ми танцювали", створену Леваном Акіном. Прем'єра фільму пройшла на Каннському кінофестивалі, де картина викликала великий інтерес публіки і мала успіх серед критиків. Останні включили фільм у список дев'яти найкращих робіт у рейтингу "Дуже хороші нові фільми".

Кадр з фільму "А потім ми танцювали" / Фото: ОМКФ

За сюжетом, головний герой Мерабі працює у танцювальному колективі та наполегливо тренується, щоб потрапити до основної трупи. Він живе з мамою, бабусею та старшим братом, та мусить вечорами підробляти офіціантом у кафе аби так-сяк існувати. У колектив приходить новенький, Іраклі, манера танцю якого трохи відрізняється. Сприйнявши його спочатку як ворога та конкурента, Мерабі і сам не помічає, як закохується у Іраклі. Грузія загалом не вирізняється толерантним ставленням до гомосексуальних відносин, а у середовищі традиційних танців – й поготів. Тож Мерабі стає перед складним вибором. 

Нам можна дорікнути необ’єктивністю, бо маємо слабкість до грузинського кіно. Але введена у середину фільму лінія кохання сильно збила рівномірний хід оповіді, але під фінал зіграла свою роль. Фантастична операторська робота (фільмувати танцюристів та їхню динаміку дуже важко), приємна кольорова гама і, звичайно ж, висококласна робота зі звуком зробили своє - від Depo.Одеса фільм отримав би тверду "четвірку".  

А далі – мало не найгучніша стрічка з секції "Фестиваль фестивалів" – "Дилда" Кантемира Балагова. Картину демонстрували двічі (як і всі інші фільми з цієї секції): перший раз – у Музкомедії, другий – у Синьому залі кінотеатру "Родіна". Напередодні був аншлаг у Музкомедії, але зовсім не очікувано той самий аншлаг стався і вдруге. Вочевидь, не останню роль у цьому ажіотажі зіграло інтерв’ю Балагова одному відомому інтернет-журналісту.

Кадр з фільму "Дилда" / Фото: ОМКФ

1945 рік, повоєнний Ленінград, перша мирна осінь. Люди пошматовані морально і фізично, довкола руїна. Ія, височезна дівчина зі світлим волоссям, працює санітаркою у лікарні та доглядає маленького сина Пашку. Вона страждає на рідкісну форму контузії – завмирає на довгий час без змоги поворухнутися. Під час одного такого нападу дитина гине. Подруга Маша, бойова фронтовичка, подруга-зенітниця, повертається з Берліну та не знаходить Пашку (який насправді її син). Разом дві жінки мають якось дати собі раду у зруйнованому світі. 

Після дебютної "Тісноти" багато хто боявся, що Балагов далі "скотиться", не втримає рівень. Дарма. Він знов показав себе як першокласний режисер і навіть більше – як першокласний художник. Немов пензлями прерафаелітів (багато хто порівнював колористику стрічки з полотнами Вермеєра, Рембрандта чи Енгра – ні, це однозначно Россетті) Балагов створює алегорію життя та руйнування. Знервована, порожня Маша завджи вдягнена в іржаво-червоне (дуже тривожний колір), Ія навпаки постійно у зеленому (життя, вітальність). Можна зауважити, що картина перенасичена декоративністю, яка грубо експлуатує тему повоєнних років, але при цьому ми не побачимо у фільмі присутності будь-яких партійних знаків, символів, фресок на стінах та портретів вождя. Натомість тут безмежна кількість символів, алюзій і метафор, які можна зчитувати і зчитувати, якщо, звісно, емоціональна складова кінострічки вам не завадить. Її, як і "Тісноту", важно і некомфортно дивитись, але як ще можна сприймати пустоту та руїни навколо та всередині, і знаходити шляхи їх подолання!

На завершення дня ми пішли дивитися конкурсну стрічку "Сувенір", яка обіцяла нам зірковий тандем Тільди Суїнтон та її дочки Онор. Стрічка вже встигла побувати на Берлінському кінофестивалі, "Санденсі", на Единбурзькому та Сіднейському кінофестивалях. І завжди гарні відгуки…

Кадр з фільму "Сувенір" / Фото: ОМКФ

"Сувенір" –  це напівавтобіографічна історія режисера Джоани Хогг. У центрі сюжету – молода дівчина на ім'я Джулі, яка вивчає кіномистецтво. Дія картини розгортається у 1980-ті роки. На курсі Джулі стикається з проявами сексизму і мізогінії, а також заводить стосунки з молодим чоловіком, який насправді не той, ким здається. Блідий аристократ Ентоні виявляється не тільки альфонсом, але й героїновим наркоманом, який затягує дівчину у психологічну та емоційну залежність від себе самого. Пройшовши випробування деструктивними стосунками, Джулі відкриє нову себе. Що ж, для такої картини потрібен відповідний настрій, хоча сюжет зовсім не новий, а форма подання абсолютно нетипова. Глядач немов у в’язкому желе перебуває більшу частину фільму, який насправді дуже повільний, вимучений, тягучий, і це повинно працювати на загальну ідею. Але не спрацювало. Принаймні, для нас.