Щоденник ОМКФ: Чим здивувало українське кіно про кримчан

Початок робочого тижня відзначився розкладом, який пішов шкереберть. І хто б міг подумати, що винна у цьому буде українська стрічка "Додому", яку демонстрували на ОМКФ у рамках Міжнародного конкурсу. Взагалі-то "мода" вихваляти українське кіно тільки за те, що воно українське, вже минула. Тепер глядач хоче бачити на екрані світовий рівень вітчизняних стрічок. Можливо, зокрема і через це українська кінопродукція ще не отримувала головних призів на ОМКФ. Чесно кажучи, перед показом надій багато в нас не було.

Кримський татарин Мустафа приїжджає до Києва, аби забрати тіло полеглого старшого сина Назіма та поховати його на рідній землі за всіма мусульманськими традиціями. Заразом батько везе зі столиці і молодшого Аліма, студента, який оселився тут після анексії Криму. Авторитарний Мустафа впевнений, що у смерті старшого сина винна його дружина, а молодшому все те навчання не треба, не для того батько роками створював дім на рідній землі. 

Кадр з фільму "Додому" / Фото: ОМКФ

Політичний підтекст у фільмі ніколи не "вилазить" на передній план, проте ми чітко розуміємо, що Назім загинув через військовий конфлікт на Донбасі, а російські номери у багажнику автівки, в якій везуть труну, потрібні аби біль-менш безпечно переміщатися по території анексованого півострова. Кремезний, немов витесаний з брили граніту, батько (якого абсолютно фантастично зіграв Ахтем Сейтаблаєв)  на початку стрічки здається чимось вічним, непорушним, тим, хто може все сказати лише одним своїм суворим поглядом. Як йому може протистояти у конфлікті поколінь молодший син, у якого зовсім інші погляди на поняття "дім"? Але символ дороги змінює нам оптику погляду – і тут вже ми бачимо іншого Мустафу, який все ж вміє посміхатися, вміє бути уважним та люблячим. Майже діставшись півострова, батько вмовляє сина залишитися на материковій Україні, щоб поховати старшого самому. Немов суворий Харон у відблисках червоного ліхтаря вантажить він тіло у човен аби переправити його через Сиваш... Але це не грецький міф, Харон – не Бог, а звичайна людина, яка має свій час на цій землі та може піти у світанок, промовляючи слідом за сином молитву "Бісмілляхи-р-Рахмані-р-Рахім". 

26-річний режисер Наріман Алієв не міг навіть і подумати, що його дебютна повнометражна стрічка потрапить у секцію "Особливий погляд" цьогорічного Каннського кінофестивалю та отримає немало схвальних відгуків від кінокритиків. При всій любові українського кіно витискати концентрат емоцій та бити по найболючішим місцям глядача, цей фільм збиває з ніг лише під фінал. Від нас же картина отримала тверду "п’ятірку" та неможливість нормально сприймати наступні фільми цього дня. 

Кількома годинами пізніше ми дивились драму Кена Лоуча "Вибачте, вас не було на місці". Лоучу, очевидно, дуже близька соціальна тема, бо раніше, у 2016-му, він випустив добре знану багатьма картину "Я, Деніел Блейн" про літнього тесляра, який після інфаркту втратив роботу та потребує соціальної допомоги, проходячи кола бюрократичного пекла. Фільм врешті взяв Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю.

Кадр з фільму "Вибачте, вас не було на місці" / Фото: ОМКФ

У новій драмі Лоуч не зраджує своїм принципам – молода родина, яка втратила дім в іпотеці після кризи у 2008-му, живе по вуха в боргах у занедбаній маленькій квартирі. Батько, аби прогодувати родину, знаходить роботу у доставці посилок, проте щоб заробити нормальні гроші, треба працювати 14 годин на день, шість днів на тиждень. Його дружина, тиха і спокійна Деббі, працює доглядальницею за літніми людьми, інвалідами та людьми з обмеженими можливостями. Старший син регулярно прогулює школу та малює графіті  на стінах, а деколи навіть краде балончики з фарбою. Єдиним острівцем надії у родині є молодша дочка, рудоволоса кмітлива мала, яка інколи допомагає батьку розвозити термінові посилки. Але після чергової гучної сімейної сварки у дитини починаються проблеми зі сном. Картина знезброює своєї безвихіддю і немов грає з нами у пінг-понг: тільки син почав з розумінням ставитись до батька, того перевантажують на роботі; тільки батько починає цікавитись малюнками сина, прилітає наступний удар – на батька нападають, б’ють та грабують. І тут вже нерви не витримують у завжди спокійної дружини, її емоційна сварка по телефону немов спускає запобігач на зброї. І виходу з цього нема, і не може глядач придумати, як героям вийти з цього пекла, яке поступово затягує їх у воронку, на нове коло. 

Поки довга черга змією звивалась перед дверима до Синьої зали кінотеатру "Родіна" (там показували документалку Віталія Манського), ми йшли дивитись фільм одного з членів журі Національного конкурсу Iоанна Кос Краузе "Птахи співають в Кігалі". 

Кадр з фільму "Птахи співають в Кігалі" / Фото: ОМКФ

1994 рік, Африка. Анна прилітає у чергове відрядження до Руанди, аби вивчати причини різкого зменшення популяції сипів. За професією вона орнітолог та працює над матеріалом разом із місцевим колегою. У той час збивають літак президента поблизу міста Кігалі, через це починаються масові заворушення та жорстокі вбивства, сплановані та здійснені політичними елітами уряду хуту. Приблизно за 100 днів було вбито близько мільйону представників племені тутсі. Землі Руанди стають справжнім пеклом, проте Анна зуміє врятувати дочку свого колеги та перевезти її у Польщу. Але після всього пережитого мирне життя видається не таким вже і мирним... 

Фільм не експлуатує тему самого геноциду, а витягує на світло соціальні проблеми, які завжди настають після. Картина місцями "провисає" у ліричних відступах, трохи затягнутий хронометраж теж не на руку, але акторська гра на дуже високому рівні, тим і рятуємось. Стрічка, безумовно, на любителя, але подивитись її варто хоча б для того, щоб розуміти, що приходить у життя людей після страшних подій, про які розказують у вечірніх новинах.