Щоденник ОМКФ: Коли очікування стали розчаруванням

У середу, 18 липня, з конкурсної програми показували тільки один фільм, а все тому, що почався огляд українських короткометражок. Чесно кажучи, я їх побоююсь - рідко коли хоч п'ять з них приводили мене в захват, загалом же це дипломні роботи студентів-режисерів. Перегляд конкурсного фільму "Вулкан" я залишила на вечір, днем записала інтерв'ю з Тонею Ноябрьовою і тепер чекала, коли перед Фестивальним палацем почне збиратись черга на "Екстаз" Гаспара Ное.

Пам'ятаючи про те, як в позаминулому році не потрапила на "Неонового демона", вирішила заходити дуже заздалегідь, хоча і розуміла, що електронна система не дозволила б продати більше квитків, ніж загальна кількість місць у залі. Так що страшного ажіотажу не було. Гаспар Ное буквально "прописався" в Каннах, проте головних призів за свої фільми він там ніколи не отримував. Так, його люблять, але скоріше як придворного блазня-скомороха, який дуже любить провокувати і дратувати особливо чутливих людей. Не знаю, скільки людей виходило з "Екстазу", проте режисер на одному з постерів до фільму попереджав: "Ви зневажали "Один проти всіх", Ви ненавиділи "Незворотність", Ви відчували огиду до "Входу в порожнечу, Ви проклинали "Любов", тепер спробуйте "ЕКСТАЗ" - мій новий фільм". Спробувала. На смак як сангрія з ЛСД.

Кадр з фільму "Екстаз"

За сюжетом група танцюристів репетирує номер в якомусь ангарі, щоб завтра відправитися на гастролі, а після репетиції закочує вечірку. Все б нічого, але на столі виявляється сангрія з ЛСД. Божевілля, насильство, крики, секс, жорстокість, все це довгими 20-хвилинними кадрами, в червоному світлі... Зізнаюся - десь у середині фільму я задрімала під техно. До "Екстазу" я, мабуть, готувалася дуже ретельно, переглянувши всі фільми аргентинця, перечитавши сотні рецензій і відгуків і піднявши свій рівень сприйнятливості настільки, що наркотичний чад і хвиля насильства мене не вразили. Хоча і знято кіно красиво, з шаленою енергією і динамікою в кадрі.

Обговоривши в повній мірі з "співучасниками" Ное, вирушила на "Вулкан", конкурсний фільм, створений у копродукції Україна-Німеччина-Монако. Вечірні кінопокази я не люблю з однієї причини - на сцену виходять 40 людей знімальної команди, і кожен по черзі дякує всесвіту і всім іншим за те, що брав у цьому участь. Особливо відзначилась одна пані (виявилося, що роль в кіно була для неї мрією), яка вийшла до мікрофона і видала тираду про те, як "фантастично та красиво режисер показав наш неймовірній, прекрасний Херсонський край" (так, і все це тоном працівниці РАГСу). Ну що ж, обіцяли красу - давайте красу.

Кадр з фільму "Вулкан"

За сюжетом Лукас, який працює в перекладачем в місії ОБСЄ, губиться в безкраїх степах неподалік Каховки. З ями посеред поля, в яку його кинули "гостинні" місцеві, рятує Володька, який мешкав у сусідньому старому будинку з мамою і дочкою. Торгує молекулярним супер-клеєм, шукає металошукачем снаряди, які залишилися після війни (знаходить, правда, тільки іржавий металобрухт, який здати можна за три копійки). Лукас залишається у них, в цьому богом забутому краї на кордоні з Кримом... Знаєте це почуття, коли начебто до зображеного на екрані ніякого відношення не маєш, а соромно. Соромно за міліцію, соромно за гопників, соромно за убоге мислення народу. Головний герой виявився беземоційним сірим шматком пластиліну з незмінним виразом обличчя в будь-якій ситуації, а інші актори так перегравали інтонаційно, ніби вони тільки вчора отримали дипломи "карпенко-карого". З великою натяжкою (і навіть авансом) поставила "четвірку", і тільки за красиві кадри і гарну операторську роботу.

А найбільш очікуваним фільмом дня виявився зовсім не "Екстаз", а "Донбас" Сергія Лозниці, який в Каннах відкривав в цьому році програму "Особливий погляд". Зізнатися, я вважаю Лозницю трохи переоціненим режисером, після його "Лагідної" - так і поготів. "Донбас" - його другий ігровий фільм, який показує життя у невизнаних "ДНР" і "ЛНР". Показує гротескно, показує потворно, гіперреалістичністично.

Кадр з фільму "Донбас"

Ось якийсь авторитет в шкіряній куртці влаштовує шоу в злиденному пологовому будинку, з якого головлікар краде продукти та медикаменти. Ось прикордонники знущаються над цивільними, які приїхали на Донбас побачити рідних і перевірити, чи існують ще їхні будинки. Ось у бізнесмена місцева влада віджимає гарний автомобіль, та ще вимагає з нього відкупні. А ось українського бійця з табличкою "Доброволець карального батальйону" ведуть по вулицях і прив'язують до стовпа, щоб народ покуражився. Ось же вона, гібридна війна, ніякими рисами на звичайну не схожа! І взагалі чи можливий її фінал?

Пам'ятаєте, в 2010-2014 ми всі одночасно любили та ненавиділи російське кіно, яке показувало життя в глибинці, з усією її чорнухою? Кончаловський, Сигарьова, Звягінцев... Минуло приблизно п'ять років. І у нас, здається, з'явилися, свої, українські "кончаловські, сигарьови, звягінцеви". Тепер їх будемо любити і ненавидіти.