ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Щоденник ОМКФ-2018: Банальні зомбі та довгоочікуваний Дон Кіхот

У Південній Пальмірі триває ІХ Одеський міжнародний кінофестиваль

Depo.
17 липня 2018 16:30
ФОТО: depo.ua

Один раз за кінофестиваль у мене трапляється день ідіотських рекордів - коли дивлюся не звичні чотири-п'ять фільмів, а шість. Після такого дня темп кінофестивалю, зазвичай, знижується, і я починаю пропускати сеанси. Хоча, будемо чесні, електронна система дисциплінує.

У понеділок, 17 липня, день почався з двох конкурсних фільмів, про них багато розповідати не буду, оскільки обидва, як на мене, виявилися слабкими: сімейна драма (на цих словах у мене вже починає нервово смикатися ліве око) "Важіб", створена в копродукції семи країн, починаючи від Палестини і закінчуючи Катаром, про різницю в поглядах літнього батька, який все життя прожив в Назареті, і сина, який живе в Італії, де працює дизайнером і приїхав лише на весілля сестри; та другий фільм - екзистенційна драма "Вежа. Ясний день" польського режисера Ягоди Шельц, відверто намагається бути схожою одночасно на Лантімоса і фон Трієра. Фільм начебто і давав цікаву зав'язку, але до кінця скотився в відверту банальщину про зомбі.

Найбільш популярним фільмом дня, судячи по чергах, був довгоочікуваний фільм Террі Гілліама "Чоловік, який вбив Дон Кіхота". Картина перебувала увиробництві 27 років, права на неї оскаржувалися в судах, і, нарешті, в 2018 її показали на закритті Каннського кінофестивалю.

Кадр із фільму "Чоловік, який вбив Дон Кіхота"

Історія по суті є переосмисленням шедевру Мігеля де Сервантеса. Молодий багатий режисер Тобі (втілений Адамом Драйвером) у пошуках натхнення для дурнуватого рекламного ролика повертається в глухе іспанське село, де в студентські роки зняв свій перший фільм про Дон Кіхота. Але виявилося, що життя непрофесійних акторів, яких Тобі тоді взяв для головних ролей, круто змінилося: Санчо спився і помер, Дульсінея в пошуках кращого життя поїхала і начебто стала працювати в ескорті, а сам лицар сумного образу збожеволів і дійсно вважає себе Дон Кіхотом . Разом з ним Тобі і відправляється в дивну й кумедну пригоду іспанською провінцією. У фільмі дуже помітна рука Гілліама як учасника групи "Монті Пайтона" - глядача затягує у вир абсурду, сюрреалізму, образів і дій, він перестає шукати прихований сенс в словах та поглядах і просто захоплено, з посмішкою на обличчі спостерігає за тим, що відбувається на екрані. Все як в старі добрі часи.

Біг по колу з входів-виходів Фестивального палацу (зайшов на фільм в центральний вхід - вийшов після фільму в службовий і знову біжиш до центрального, біля якого вже стоїть черга на наступний фільм) завершився для мене чорно-білим фільмом Павла Павліковського "Холодна війна". Сам режисер на українську прем'єру приїхати не зміг, але Єва Пущіньська, продюсерка фільму і голова журі в цьому році, зробила кілька фото людей і обіцяла надіслати їх творцеві фільму.

Кадр із фільму "Холодна війна"

Дія стрічки починається в 1949 році в післявоєнній зруйнованій Польщі, де зустрічаються 40-річний інтелектуал, музикант, диригент Віктор і 20-річна провінціалка Зула, яка непогано танцює і співає. Перше ж відчуття - як ці персонажі можуть бути разом? Павліковський створює настільки несумісні один з одним образи, що ми з подивом спостерігаємо за їх дивною історією кохання, яке супроводжує героїв в Париж, Белград, Варшаву, Берлін. Фільм лаконічний до незмоги, я очікувала побачити епічну картину післявоєнного зруйнованого світу і на її тлі Віктора і Зулу, але забула, що ми маємо справу з Павліковським. "Камерний" режисер створює настільки компактну та мало не герметичну картину, що у нас з'являється відчуття підглядання через вікно (фільм знятий у форматі квадрата - чи це не вікно в світ?) Думаю, чорно-біла стрічка має всі шанси стати живою класикою.

Після "Холодної війни" я зірвалася в кінотеатр "Родіна", де показували вельми затягнуту історичну драму "Міхаель Кольхаас". Про неї розповідати довго не хочу, скажу тільки, що в головній ролі Мадс Міккельсон. Його я як актора люблю, тому дві з половиною години фільму для мене каторгою не стали, ну а ви вже відштовхуйтесь від симпатій до жанру.

А ось після чекав другий фільм українського національного конкурсу - "Gogol Doc", документальна історія фестивалю сучасного мистецтва ГогольFest. Режисером стала одеситка Аліса Павловська (власне, з цієї причини зал був повний), для якої цей фільм став першим документальним. До цього вона стала цілком впізнаваною завдяки стрічкам "Не хочу вмирати", представленої на IV ОМКФ, і "5 терапія", випущеної в минулому році. Судячи з нового фільму, режисер любить досліджувати різного роду "складних" неоднозначних артистів - Стас Подліпський, Стас Домбровський, і ось тепер трупа фестивалю ГогольFest.

Кадр із фільму "Gogol Doc"

Фільм розповідає про підготовку самого грандіозного фестивалю сучасного мистецтва в Україні, який проходив в Києві з 16 по 25 вересня 2016 року. Особливість організації фестивалю - його горизонтальна побудова. Це місце, де розширюється коло повноважень і обов'язків, де відбувається постійна еволюція людських здібностей. Люди, які створили атмосферу фестивалю - це універсальні солдати. Універсальний солдат - це майбутнє в світі мистецтва. Універсальний солдат - це безвихідь, коли стара система вже не працює, а нова ще не звідана. Це постійний конфлікт світоглядів.

Я до сих пір ані словом не згадала фестивальні вечірки. Так, просто я на них не встигаю ходити, тому що після забігу в шість фільмів бажання тільки одне - скоріше заснути на колінах у Морфея.

Фото: ОМКФ

Більше за життя Одеси та області читайте на Depo.Одеса

Приєднуйтеся до нашої групи у Facebook